22 листопада усе Українське суспільство вшановує пам'ять жертв Голодоморів 

Студенти медичного коледжу не можуть залишитись осторонь спогадів про людську трагедію.

З цією метою в коледжі була проведена виховна година пам`яті під назвою «Низько схиляємо голову…» на базі  ІІ курсу групи А медсестринсько-стоматологічного відділення.

Студенти мали змогу ознайомитися з масштабами трагедії , кількістю жертв голодомору, проаналізувати минуле та сьогодення. Адже факти жахливі…

Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу – великомученика, доля якого була досить лиха Тому ми сьогодні згадуємо цю трагічну сторінку історії українсь¬кого народу та даємо обіцянку пе¬редати знане прийдешнім, щоб світла пам'ять спокутувала неспра¬ведливе замовчування минулого.

Масштабний голод в Україні почався наприкінці літа 1932 року, діставши кульмінації напровесні 33-го і лише на початку літа завершився скорботними жнивами. Впродовж цього року в Україні загинули мільйони людей. Жодна війна не забрала за такий короткий час стільки людських життів. Щохвилини у Запорізькій, Сумській, Київській областях умирали 17 осіб. Щогодини Полтавщина, Миколаївщина, Вінниччина та Хмельниччина втрачала 1000 хліборобів. А щодня -  майже 25 тисяч українців.

Скільки ж їх знищила сталінська хлібозаготівля? Організована заради впокорення найволелюбнішого народу – 3, 5, 7 чи 10 мільйонів? 

У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, ховрахів, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур'ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирати з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім'ї поїдали своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.

А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.

Життя людське — найсокровенніший дар Божий, і кожне — дорожче над усі цін¬ності земні й небесні, і кожне має зберегтися в пам'яті поколінь і нинішніх, і грядущих, бо ми люди. Ніколи не пізно... Покаятися і стати на шлях істини і любові, бо голоси мучеників із тридцять тре¬тього, що померли насильницькою жахливою смертю, волають до на¬ших сердець і розуму, щоб сказати пекуче слово правди.

Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, треба озиратися, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

Нехай у ваших душах залишиться цей спомин про тих, кого сьогодні немає серед нас, які померли страшною смертю, дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилось!